Український Центр. Читать яйце райце


ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ читати | Чарівна скарбничка казок

Для молодшого шкільного віку

Українська народна казка

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

— Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

— Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

— Ну, я лучче перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.

Коли цариця огляділась ,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.

Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.

На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве.

А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього.

А орел просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому.

А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з’їв та й каже чоловікові:

— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з’їв її за рік. Та знову — як полетів… Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: “Що тут робити — чи зарізати, чи ні?” А потім каже:

— Більше пропало,— нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.

Той чоловік питається:

— Що з того буде?

А він йому каже:

— Сідай! Цей і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, – коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

— А що, як тобі здавалось?
А він каже:

— Так, наче я вже неживий був.

Тоді орел каже йому:

— Отак само і мені було, як ти на мене націлявся.

Потім каже:

— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла,— ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмарку, а звідтіль скинув його, а підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, чоловіче, як тобі здавалось?

Він йому каже:

— Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались.

Тоді орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.

Той сів.

Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:

— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?

Він йому каже:

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

Тоді орел йому каже:

— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.

А потім каже:

— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

А він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки.

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому каже:

— Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— тільки й тут не здобув яйця-райця.

Прилітають до його батька, а орел йому каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.

Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

Він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу.

Батько орел каже йому:

— Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

Він каже:

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь,— зараз тобі дамо!

Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.

Він іде та йде, та так схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розгин те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, п.і другий розійдеться… Кричить бідолаха, нічого сам не зробить.

Коли це іде до нього змія і каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице?

А він їй каже:

— А що тобі дати?
Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!

Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками.

— Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

— Нема що робити,— журбою не поможеш. Якось треба жити.

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:

— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
От він зараз і пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в одну ніч з пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її тім стовпі була зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:

— Чого ти плачеш?

А він каже:

— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ні коли його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.

Вона його спиталась:

— А що ж там?
Він їй і розказав.
Вона йому каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.

Він каже:

— Добре.
Вона йому каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.

От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється… До світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.

Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг: тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й
щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати, я це все пороблю.

А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються…

Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор.

Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що вона загадала?
Він розказав.

— Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило? А він каже:

— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

— А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, держи його!

Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:

— Чого ти, шину, тут шукаєш?

А він їй каже:

— Золотого зайця.

Вона йому каже:

— Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина та й питається його:
— А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?

Він каже:

— Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.

Тоді вона й каже:

— Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,— тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, поклав його перед змією на стільці та й каже змії:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

Вона каже:

— Добре, йди!

Він пішов.

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними. Вони чують — аж стугонить земля. Тоді дівка каже:

— Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?

А він каже:

— Йшли.

Той питається:

— Давно ж вони йшли?

Дід:

— Тоді, як оця пшениця сіялась.

Змій каже:

— Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає змій додому. Змія його питається:

— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:

— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і вернувсь.

Тоді змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого!

Побігла.

Ото біжить… Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:

— Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Зробила.

Прибігає змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: іцо хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась,— так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: мила, пила, напилась багато та й луснула.

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову.

Як поцілував, так і забув за ту дівку.

Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за одна. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?

А він каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.

skarbnu4ka.com

ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ. Українські народні казки

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишне було. Миша каже:

— Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

— Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

— Ну, я лучче його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, — і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, — аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.

На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю, — там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.

А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, — я тобі у пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила, — заріж іще одну корову!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову — як полетів… Пролітав мало не цілий день, — увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?" А потім і каже:

— Більше пропало, — нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.

Той чоловік питається:

— Що з того буде?

А він йому:

— Сідай!

Той і сів.

Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, — коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та н каже:

— А що, як тобі здавалось?

А він йому каже:

— Так, наче я вже неживий був.

Тоді орел йому каже:

— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.

Потім каже:

— Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, як тобі здавалось?

Він йому каже:

— Так, наче вже кістки мої розсипались.

Тоді орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.

Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:

— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?

Той йому:

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

Тоді орел йому й каже:

— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.

А потім каже:

— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».

Він приходить у хату; коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

А він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, — та ні чутки, ні звістки…

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.

Вони тоді:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

От він виходить із хати й каже орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому й каже:

— Лєтімо далі!

Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, — та не дали й тут яйця-райця.

Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.

Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

Він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його стали питатися:

— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…

А він їм каже:

— Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.

Батько орлів каже йому:

— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

Вія каже:

— Я не хочу грошей, Мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.

Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?

А він їй:

— А що ж тобі дати?

Вона йому й каже:

— Даси те, що без тебе стало дома?

А він каже:

— Дам!

Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

— Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити!

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, — забагатів.

Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:

— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!

Та й пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому й каже:

— Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…

— А що ж таке?

Він їй і розказав. Вона йому й каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

Він каже:

— Добре!

Вона йому й каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.

От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, — він приніс її до змії в хату і поклав на столі.

Змія прокидається — вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:

— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!

Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:

— Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне! — так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:

— Що загадала?

Він розказав.

— Оце вже не жарти, — каже та дівчина, — хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, — бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило?

А він каже:

— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

— А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:

— Чого ти, сину, тут шукаєш?

А він їй каже:

— Золотого зайця.

Вона йому:

— Де тут він ужавшя? Тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:

— А що, немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

— Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.

Тоді вона й каже:

— Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,— тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

Вона каже:

— Добре, йди!

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить земля…

Тоді дівчина й каже:

— Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» — то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівчиною?

А він каже:

— Йшли.

Той питається:

— Давно ж вони йшли?

Дід:

— Тоді, як оця пшениця сіялась.

Змій каже:

— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.

Прилітає змій додому. Змія його й питається:

— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?

А він каже:

— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.

Тоді змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!

Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве, — так дівчина й каже:

— Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».

Коли це летить змій та й питає цього ченця:

— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівчина?

А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.

А змій каже йому:

— Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.

Сказав це й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона й каже:

— Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!

Побігла.

Так біжить!.. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:

— Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Зробила.

Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене".

Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, — так і забув за ту дівчину.

Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, — хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівчину, — за цю-таки саму, що голуби поробила, — та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця. І чоловік любив працювати. Але бідність не могли осилити і жили у скруті.

— Гей, няню, доста!.. Піду я у світ і будете ви діти, що знайду ліпшу долю.

— Добре, сину, йди.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж поза готар. А там починався великий лісиїце. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

— Та чи увиджу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний, чорний і страшно паскудний! Озвався:

— Я тут!

— А ми не кликали Тебе, — сказав батько хлопця.

— Я не глухий, чув, як ти вигукнув: Гайгай!

— То зі своїм сином я прощався, гай-гай, кажу, чи увиджу я ще тебе, сину, за свого життя?

— Пробач, — говорить на те чорний, — сталася помилка. Але щоб знав: я керівник усіх нечистих сил і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив се слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І хоче іти геть. Та повернувся і спитав бідного:

— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

— Йде у світ служити, бо вдома така скрута, що далі не можемо дати собі ради.

— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець втрутився у бесіду:

— Я, няню, беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

— Такого мені легіня і треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші,— і дав біднякові мішок золота.

Чорний із хлопцем за хвилину щез. А чоловік, зажурений, вернувся додому. Та чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося із сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу і наказує:

— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти і, що забагнеш, їсти й пити. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи пристаєш?

— Пристаю.

Гайгай замкнув двері, і хлопець зостався в кімнаті один.

Так перебув рік. За той час обріс, став дуже брудним. З’явився Гайгай.

— Вірно ти служив. Можемо з тобою і розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.

— Та добре, зостануся, — погодився хлопець.

Витерпів і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.

Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровий хлопчище, тільки страшно цуравий і такий нечистий, що аж почорнів.

— Такого слугу, — каже дідько, — я іще не мав. Тому не хочу тобі заплатити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?

— Та добре би й се діло зробити. Лиш хто піде за мене — такого немитого і оброслого?

— То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які би я не міг виконати. Інакше пропадете — і ти і твоя жінка!

— Най буде!

Нечистий з радості аж підскочив:

— Но, тоді готуйся. Йдемо сватати.

— Неодягнений, нечистий?

— Так, слухай мене…

Сіли у бричку і рушили в путь. Стали перед високими царськими палатами. Гайгай у сріблі-злоті пішов до царя. Привітався й каже:

— У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!

А в царя на відданні були аж три доньки.

— Я дуже радий, — сказав сватачеві.— Але таке вже оце діло, най кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легіня.

Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.

— А де молодий? — питають дівчата.

— Там, у бричці. Йдіть і подивіться…

Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку, а там

сидить хлопчище — страшніш, волохатий, одягнений у дрантя.

Вернулася до палацу й каже:

— Я його не хочу.

Побігла середуща, але і їй не сподобався.

— Но, видиш, — каже цар, — твого сина не хочуть дівчата.

— А може, ще полюбиться третій?

— Най іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.

Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула його з одного боку, з другого… «Хлоп ніби порядний, тільки би обчистити!» — подумала про себе. Вернулася до батька і сказала:

— Добрий молодий, мені любиться.

— Но, видиш, — засміявся до царя Гайгай, — будемо сватами.

Сіли за гостину й домовилися, коли посвадьбують.

Гайгай швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:

— Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?

— Так!..

— Тепер три дні будеш лиш купатися.

Коли хлопець вийшов з триденної купелі, став такий красивий легінь, що любо було глянути на нього.

А як убрався у парадне плаття, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!

— Тепер можемо їхати до царя на весілля.

Повели з собою і гудаків, покликали високих гостей. Словом, з’явилися в царя з великою парадою.

А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? — думають собі про нареченого. Хоч посміються усі з нього!" Відхилились дверці, й вийшов такий легінь, що старша аж зомліла. А середуща нараз схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір з жалю скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…

— Но, — шепоче хлопцеві нечистий, — дві душі вже мої — се й твоя заслуга! Тепер сподіваюся, що скоро і третя — твоя наречена, дістанеться мені.

Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дияволе, я ж тобі найду такі задачі, що голову на них поламаєш!»

Смуток оселився у царських палатах: дві доньки загинули. Цар хилиться край столу, сльози течуть з очей. Але весілля треба вже справляти, коли почалося. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.

— Но, — говорить хлопцеві,— живи з жінкою в палаці — держава твоя! А через три роки я прийду. За той час придумай такі три доручення, які б я не міг виконати.

І щез просто на місці.

Наш хлопець почав царювати. Добре йому велося. Та час швидко минав. Скінчилися три роки, і Гайгай — якби з неба впав:

— Но, легіню, час: давай таку задачу, аби мені була не під силу.

Хлопець вигадав: за одну ніч нечистий має поставити палац з чистого срібла-золота, а щоб до палацу вів кришталевий міст із височезними стовпами і на тих стовпах золоті пташки співали.

Гайгай пропав… А хлопець веселий, що вигадав кзздійсниму річ. Але дружині не сказав нічого, яку баламуту має із нечистим.

Рано повставали і не впізнають, де вони знаходять-с д: замість старого палацу — золота палата, а від неї о царського двору веде чудовий кришталевий міст а високими стовпами, і на стовпах пташки золоті лівають.

Не знає хлопець — чи радіти, чи журитися.

А пропасник знову перед ним:

— Но, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.

Хлопець уже сердито:

— Всі гори у державі за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло і каміння зносити сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, має зеленітися засіяне поле!

— Ще тяжча задача, — сміється Гайгай. — Та не біда, щось будемо робити.

Рано встають і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння… На тому ж місці, де стояли гори, зеленіє поле.

Тепер хлопець злякався. Нечистий виконав такі тяжкі задачі! Вже лиш одна зосталася.

— Що тобі є? — стривожилася жінка. — Така краса сталася, а ти не радієш!

Він розповів про свою угоду із Гайгаєм…

— Зосталася остання задача. Якщо і ту виконає, нам буде кінець!

Жінка подумала і каже:

— Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!

З'явився нечистий:

— Де молодий цар?

— Він чогось задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.

— Дай нову роботу — мушу її зробити ще днесь.

— А моя задача буде правоплатна?

— Се однаково…

І молода жінка, вже недовго думаючи, вирвала свій кучерявий волос:

— Бачите сей волосок? Треба його вирівняти. Мусить бути прямий, як стріла!

Гайгай засміявся. Взяв волос за два кінці й легенько натяг:

— Готова робота. Твій волос прямий!

— Ану лиш пустіть його!

Пустив, а волос ще більше скрутився.

— Треба, щоб став рівний!

Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе рукою по лобі і каже:

— Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!

І всунув волос у вогонь. А той лиш запікварчав.

— Такий ти силач?! — сміється з нього жінка. — Тоненький волосок — і той не зміг вирівняти. Забирайся з хижі!

Гайгай, як побачив, що утратив діло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли оті сестри, що втопилися.

— Но, ходи сюди, — покликала жінка чоловіка. — Третя задача пішла в нашу користь. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що в них довге волосся, а короткий розум, — неправильно вигадане.

І відтоді добре жили. Старші сестри також віддалися, і всі живуть собі щасливо ще і днесь, як не повмирали.

На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик.

librolife.ru

райце - Українська народна казка

Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

— Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

— Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

— Ну, я лучче його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.

На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю, — так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.

А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел так просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила — заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову як полетів... Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:

— Більше пропало, нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він із’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.

Той чоловік питається:

— Що з того буде? А він йому каже:

— Сідай! Той і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

— А що, як тобі здавалось? А він каже:

— Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:

— Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:

— Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла — ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, як тобі здавалось? Він йому каже:

— Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.

Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:

— Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:

— Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:

— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.

Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, — та ні чутки, ні звістки.

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому каже:

— Летімо далі!

Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька, — таки й тут не получив яйце-райце.

Прилітають до його батька, а орел йому каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі приведу.

Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі? Він їм:

— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.

Батько орлів каже йому:

— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже:

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, зараз тобі дамо!

Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.

Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться... Кричить бідолаха — нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?

А він їй каже:

— А що тобі дати? Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!

Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

— Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.

— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається:

— Чого ти плачеш? А він каже:

— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.

Вона його питалась:

— А що ж там?

Він їй і розказав. Вона йому каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.

Він каже:

— Добре!

Вона йому каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.

От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється... — до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.

Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив! Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати, я це все пороблю.

А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що вона загадала? Він каже:

— Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.

Вона каже йому:

— Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило? А він каже:

— Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

— А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!

Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:

— Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:

— Золотого зайця. Вона йому каже:

— Де тут він узявся: тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:

— А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:

— Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я її й пустив.

Тоді вона каже:

— Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:

— Добре, йди! Він пішов.

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді дівка каже:

— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли парубок з дівкою? А він каже:

— Ба, йшли. Той питається:

— Давно ж вони йшли?

Дід:

— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:

— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає змій додому. Змія його питається:

— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:

— Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я і вернувсь.

Тоді змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!

Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:

— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то — скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».

Коли це летить змій та й питає того ченця:

— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:

— Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона йому каже:

— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!

Побігла.

Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:

— Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Зробила.

Прибігла змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.

Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, — хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?

А він каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.

nashakazka.org.ua

Яйце-Райце - Народна-Творчість-українська-2

ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже: — Нехай мені буде! А жайворонок каже: — Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: — Ну, я лучче перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів—і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить: — Ану, вставайте воюватися! Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве. А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього, той орел так просить його: — Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану' Стрілець удруге націливсь, він ще його просить: — Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану! Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити: — Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді стану! Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева та й несе його додому. А він йому каже: — Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають. А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з'їв та й каже чоловікові: — Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому: — Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку! Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з їв її за рік. Та знову — як полетів... Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому: — Заріж іще й бугая! Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже: — Більше пропало,— нехай і це пропадає! Узяв та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому: — Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене. Той чоловік питається : — Що з того буде? А він йому каже: — Сідай! Цей і сів. Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, — коли це орел не дав йому доле- тіти до землі, підхопив його та й каже: — А що, як тобі здавалось? А він каже: — Так, наче я вже неживий був. Тоді орел каже йому: — Отак саме і мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже: — Сідай знов! Тому чоловікові й не хотілось сідати на орла,— ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його: — А що, чоловіче, як тобі здавалось? Він йому каже: — Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже: — Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай. Той сів. Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його: — Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже: — Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже: — Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи. Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже: — Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Він приходить у хату, коли це йому кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: — Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,—та ні чутки, ні звістки. А він їм каже: — Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть: — Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце- райце. Тоді він виходить із хати та й каже орлові: — Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. Орел йому каже: — Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— таки й тут не здобув яйця-райця. Прилітають до його батька, а орел йому каже: — Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш. Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: — Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там. А він їм каже: — Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько орел каже йому: — Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: — Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! — Піди ж приводь, — зараз тобі дамо! Він уводить орла в хату, Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали: — Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш. Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться...Кричить бідолаха, нічого сам незробить. Коли це іде до нього змія і каже йому: — Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце? А він їй каже: — А що тобі дати? Вона йому каже: — Даси те, що без тебе стало дома? А він каже: — Дам! Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: — Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну ото журяться вони з жінкою. а далі кажуть: — Нема що робити, — журбою не поможеш. Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже: — Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав, і щоб в одну ніч з тієї пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажу рився. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається: —. Чого ти плачеш? А він каже: — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.

www.ukrcenter.com

Яйце-райце | Змієва дочка  |  Читать онлайн, без регистрации

Яйце-райце

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

– Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

– Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

– Ну, я краще його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.

На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:

– Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – там звір її і розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.

А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві, – як поцілиться на нього. А той орел так просить його:

– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

– Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:

– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, – я тобі в пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:

– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:

– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:

– Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому:

– Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:

– Більше пропало, нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Орел з'їв і того бугая таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:

– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.

Той чоловік питається:

– Що з того буде?

А він йому:

– Сідай!

Той і сів.

Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

– А що, як тобі здавалось?

А він йому каже:

– Так, наче я вже неживий був.

Тоді орел йому каже:

– Отак само мені було, як ти на мене націлявся.

Потім каже:

– Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як два сажні від землі, та й питається його:

– А що, як тобі здавалось?

Він йому каже:

– Так, наче вже кістки мої розсипались.

Тоді орел йому каже:

– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.

Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:

– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?

Той йому:

– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

Тоді орел йому й каже:

– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.

А потім каже:

– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:

– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».

Він приходить у хату; коли це йому кажуть:

– Чи по волі, чи по неволі?

А він їм каже:

– Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його питаються:

– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки…

А він їм каже:

– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.

Вони тоді:

– Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

От він виходить із хати й каже орлові:

– Казали так: краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому й каже:

– Летімо далі!

Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця.

Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:

– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, і на очі приведеш.

Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:

– Чи по волі, чи по неволі?

Він їм каже:

– Добрий козак усе по волі ходить.

Вони його стали питатися:

– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…

А він їм каже:

– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.

Батько орлів каже йому:

– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.

Він каже:

– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:

– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.

Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:

– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?

А він їй:

– А що ж тобі дати?

Вона йому й каже:

– Даси те, що без тебе стало дома?

А він каже:

– Дам!

Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

– Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.

Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:

– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!

Та й пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому й каже:

– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!

А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:

– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:

– Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…

– А що ж таке?

Він їй і розказав. Вона йому й каже:

– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

Він каже:

– Добре!

Вона йому й каже:

– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.

От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.

Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:

– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:

– Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:

– Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:

– Що загадала?

Він розказав.

– Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його, то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

– А що, нічого не вилазило?

А він каже:

– Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:

– Чого ти, сину, тут шукаєш?

А він їй каже:

– Золотого зайця.

Вона йому:

– Де б тут він узявся? Тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:

– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

– Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив.

Тоді вона й каже:

– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:

– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

Вона каже:

– Добре, йди!

Він пішов.

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля. Тоді дівчина й каже:

– Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?

А він каже:

– Йшли.

Той питається:

– Давно ж вони йшли?

– Тоді, як оця пшениця сіялась.

Змій каже:

– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.

Прилітає змій додому. Змія його й питається:

– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?

А він каже:

– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.

Тоді змія йому каже:

– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!

Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже:

– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».

Коли це летить змій та й питає цього ченця:

– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?

А він каже:

– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.

А змій каже йому:

– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.

Сказав це й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує змії:

– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона й каже:

– Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!

Побігла.

Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:

– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.

Зробила.

Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:

– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».

Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував – так і забув за ту дівчину.

Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

– А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?

А голуб каже:

– Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівчину – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

velib.com

Казка про Яйце-Райце - Українські народні казки - казки для дітей

    — Чи не стрічав ти десь на волі нашого небожа? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.     А він відповідає, як орел наказав:     — Як дасте мені яйце-райце, я вашого небожа сюди приведу!     — Ач чого схотів,— каже орлів дядько. — Та краще мені його ніколи й не бачити, як віддати тобі яйце-райце.     Вийшов чоловік із хати і розповів орлу, що не хоче дядько яйце віддавати.     — Що ж, полетимо далі,— каже орел.     Летіли вони, летіли, прилетіли до орлового брата.     От і брат орлів став питати:     — Чи не бачив ти десь мого брата? Давно вже про нього нічого не чути. Чи не сталося з ним лиха?     — А ви дайте мені яйце-райце,— каже чоловік, — то я вашого брата сюди приведу!     — Ні, — відповідає орлів брат, — нехай він краще пропадає, аніж тобі чудесне яйце-райце віддати!     Полетіли вони далі. Прилетіли до орлового батька.     Тут орлові батько з матір'ю почали його розпитувать:     — Чи ГІО волі, чи по неволі?     — Добрий козак усе по волі ходить, — каже він їм.     — Чи не стрічався тобі десь наш улюблений син? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.     — А ви дайте мені яйце-райце, то я вам його приведу! — каже чоловік.     Зраділи орлові батько з матір'ю.     — Веди швидше, — кажуть, — дамо тобі чудесне яйце-райце!     Як побачили вони свого сина, стали його обіймати, цілувати, а чоловікові дали яйце-райце і сказали:     — Гляди ж, не розбивай його ніде в дорозі. А як прийдеш додому, погороди загороди великі, тоді вже й розіб'єш.     Уклонився їм чоловік, попрощався з орлом та й пішов у зворотну путь.     Іде він, іде цілий день до вечора і дійшов до зеленого лісу.     Бачить — на узліссі джерельце, а із нього струмок дзюрчить. Схотілося чоловікові води напитися, нахилився до струмка, а яйце з-за пазухи випало та об камінець і розбилося!..     Як узяла ж тут худоба вернути з того яйця — і корови, і вівці, й кози! Верне та верне. Ревуть, мекають, по лісі розбігаються. Кинувся чоловік ловити їх — та де там!..     Коли це виходить з лісу Змій та й каже йому:     — Що ти мені даси, як я тобі усю худобу назад у яйце зажену?     — Та в мене нема нічого,— каже чоловік.     — А ти пообіцяй мені віддати те, що в тебе є вдома, а тобі невідоме!     — Гаразд, обіцяю! — каже він.     Тут Змій тільки свиснув, одразу вся худоба назад у яйце пішла. Змій узяв яйце, заліпив і віддав чоловікові в руки.     — Гляди ж, — каже, — буду обіцяного сім літ ждати.     От приходить він додому, аж там без нього син народився. Охнув чоловік, ударив об поли руками:     — Це ж я тебе, синку, віддати Змієві пообіцяв!     Плачуть вони з жінкою, журяться, та словами лихові не зарадиш.     От погородили вони загороди великі, розбили яйце-райце, випустили худобу і почали жити багато. А синок Іванко знай собі росте, за один рік на три роки старший стає.     Шість років минуло, сьомий наступає. Став Іваночко добрим молодцем. Тільки помічає він, що батько з матір'ю все журяться, зітхають, нишком сльози ллють.     — Чого це ви, тато й мамо, журитесь? — питає він їх.     Тут батько і розповідає йому все: пообіцяв, мовляв, я тебе Змієві віддати, і вже час настає обіцянку виконати.     — Дарма, не журіться, — каже Іван. — Піду я до Змія, може, таки й живий повернусь!     Прийшов Іванко до Змія, а той йому каже:     — Добре, що ти до мене своєю волею прийшов, батьківську обіцянку виконав. За те я тебе додому відпущу, як ти мені троє діл зробиш. А як не зробиш, то я тебе з'їм!     А коло Змієвої хати був великий луг — скільки оком сягнути! От Змій йому й каже:     — Щоб ти за одну ніч оцей луг викорчував, зорав, пшеницею засіяв, а пшеницю ту покосив, помолотив, помолов і з того борошна паляницю спік. Поки я встану, щоб вона на столі лежала.     Пішов Іваночко на луг, зажурився. Як йому таке діло за одну ніч зробити?     Коли це бачить він, стоїть неподалік мурований стовп, а з того стовпа дівочий голос чути:     — Чого ти, козаче, журишся?     — Та як мені не журитися, коли Змій загадав таке, що я ніколи його не зроблю. А він сказав, щоб за одну ніч!     — Пообіцяіг' зі мною одружитися, то я тобі допоможу!     — Гаразд, обіцяю,— каже він.     Тут раптом мурований стовп розкрився, і з нього вийшла дівчина-красуня.     — Я Змієва дочка,— каже вона,— мене батько в кам'яний стовп замурував за те, що я хитріша від нього. І бути б мені в цьому стовпі навіки, якби ти зі мною одружитися не пообіцяв. А тепер уже батьківські чари надо мною влади не мають!     Лягай швидше спати, а завтра рано встанеш, понесеш Змієві паляницю.     От пішла дівчина до того лугу-та як свисне! Увесь луг тріщить, гуркотить: в одному місці корчується, в другому — ореться, в третьому-пшениця сіється... А там уже й коситься, 1 молотиться, все само собою робиться. І до ранкової зорі спекла дівчина паляницю й дала Іванові. Він приніс її до Змія и поклав на стіл. А Зміївна тим часом знову в той стовп увійшла.     Прокинувся Змій, бачить — паляниця на столі. Вийшов на ґанок, глянув: де вчора луг зеленів, там тепер тільки стерня наїжилась, а амбари від мішків з борошном ломляться.     — Що ж,— каже Змій,—з цим ділом ти впорався!     А по другий бік від Змієвої хати була висока гора. От Змій і загадує Іванові:     - Щоб ти за одну ніч оцю гору розкопав до самого Дніпра і щоб Дніпро сюди пішов. І побудуй тут на Дніпрі пристань, щоб сюди баидаки приставали, і продай на байдаки все борошно з амбарів. Як устану рано, то щоб все це було зроблено!     Пішов знову Іванко до того стовпа зажурений. А Зміївна вийшла із стовпа, розпитала, що Змій наказав, і говорить:     — Лягай під кущем спати, а я все зроблю.     А сама як свисне! Пішов навкруги шум та грім: гора сама розкопується, Дніпро туди тече, а по ньому байдаки пливуть.     От і пристань побудована, і мішки з амбарів на байдаки вантажаться...     Розбудила дівчина Івана, щоб він гроші від купців приимав, а сама знову в свій стовп увійшла Прокинувся Змій, вийшов на ґанок, а вже від пристані останні байдаки відпливають.     — Ну, що ж, і з цим ділом ти впорався! — каже Змій     На третю ніч наказує він Іванові:     — Щоб ти сьогодні вночі золотого зайця впіймав і вдосвіта мені в хату приніс.     Пішов знову Іваночко до стовпа. А Зміївна вийшла із стовпа и питає:     — Ану, що сьогодні Змій загадав?     — Отак і так,— каже він.     — Оце вже не жарти, — сказала дівчина, — доведеться нам з тобою разом зайця ловити. Ходімо до тої гори, до глибокої нори. Ти будеш над норою стояти, а я піду з нори виганяти.     Та гляди: що тільки з нори вийде — зразу хапай і міцніше тримай, бо це й буде золотий заєць.     Прийшли вони до тої гори; до глибокої нори. Вона ввійшла в нору, а він стоїть, жде. Коли це вилазить з нори гадюка і страшно так сичить. Він відступився, а гадюка шмигнула в кущі і зникла. Виходить з нори Зміївна.     — Хіба ти нічого не бачив? — питає.     — Бачив я гадюку, побоявся, щоб не вжалила, і відступився.     — Ех ти! — каже вона. Та це ж і був той самий заєць!     Ну, то нехай вже, я знову туди піду, а ти на цей раз не лови гав!     От стоїть він і жде. Коли це виходить з нори старенька бабуся і шамкає беззубим ротом:     — Що ти шукаєш, сину?     — Золотого зайця,— каже він.     — Де б він тут ужявшя? Нема його тут!     Сказала і пішла геть — як крізь землю провалилась.     А дівчина вийшла з нори і питає:     — Що ж ти зайця не вловив? Хіба ти нічого не бачив?     — Та ні, — каже він, — бачив я стареньку бабусю, і сказала вона, що нема тут золотого зайця.     — Так це ж саме й був отой заєць! Ну, тепер уже нам його не вловити! Доведеться мені самій зайцем обернутися, а ти мене віднесені до Змія і покладеш на лавку. Тільки до рук Змієві не давай, бо тоді він одразу мене впізнає і пошматує нас     обох.     От обернулася вона золотим зайцем, він узяв її і приніс Змієві вдосвіта. Поклав зайця на лавку й каже:     — Оце вже я всі три діла виконав, тепер додому піду.     — Іди! — каже Змій.     Іванко пішов собі, а Зміївна почекала, поки батько вийшов з хати, а тоді знов дівчиною обернулася і втекла. Догнала вона Івана, і побігли разом.     Біжать вони, біжать, а Змій тим часом побачив, що зайця нема. Вибіг він на луг, бачить - мурований стовп розкритий стоїть. Іут Змій одразу здогадався, що то його дочка Іванові допомагала і з ним разом втекла. Розлютувався Змій і послав своїх вірних слуг втікачів здоганяти.     Почула Зміївна — земля стугонить.     Каже вона Іванові:     — Оце вже за нами біжать! Я перекинусь овечкою а ти пастушком і паси мене. А як спитають — чи не бачив тут парубка з дівчиною, кажи, що тоді бачив, як ця овечка ягнятком була!     От скачуть Змієві слуги, бачать - край дороги овечка пасеться і пастушок за нею йде. Вони й питають:     — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не пробігали тут?     — Бачив! — каже пастушок.     — А чи давно ти їх бачив?     — Тоді бачив,— каже,— як оця овечка ягнятком була.     — То не вони,— кажуть слуги. — Овечка твоя вже стара, а вони оце тільки втекли.     І повернулися назад ні з чим. Як дізнався Змій, що вони овечку з пастушком зустріли, розгнівався дуже і закричав:     — Та то ж вони були! Скачіть знову й хапайте їх!     А Іван з дівчиною біжать, біжать, раптом чують — знову земля стугонить. Дівчина й каже:     — Знов за нами женуться! Перекинусь я старою хатиною, а ти стань старим дідусем. А як спитають про нас, кажи: бачив тоді, як цю хатинку будував.     От скачуть Змієві слуги, бачать — біля дороги хатинка стоїть, набік похилилася. А на призьбі старий дідусь сидить з білою бородою.     — Гей, діду! — гукають вони. — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не проходили тут?     — Бачив! — каже дідусь.     — А давно ти їх бачив?     — Та тоді ще бачив, як оцю хатинку будував.     — Ну, — кажуть вони, — цій хатинці, мабуть, років сто буде! То не вони були!     І повернулись назад. А Змій, як дізнався про діда й хатинку, розлютувався ще дужче і полетів сам утікачів здоганяти.     Почула дівчина — земля гуде, вітер свище.     — Ой, — каже, — мій батько сам за нами летить! Біда нам з тобою, Іваночку! Стань же швидше озером, а я стану золотою рибкою!     Прилетів Змій до того озера, вмить обернувся щукою та й ну ганятися за золотою рибкою. А вона відразу дикою качкою перекинулась і злетіла над озером. Він за нею шулікою, а вона знову золотою рибкою у воду пішла. Так він за нею ганявся, ганявся, та впіймати не зміг.     Надумав він тоді всю воду з озера випити. Пив, пив — та й луснув! Тут йому й кінець прийшов.     Пішли далі Іваночко й дівчина Зміївна. Прийшли нарешті до його села. От вона й каже Іванові:     — Іди ти до себе додому, а я наймуся до кого-небудь. Одне пам'ятай: як зайдеш до хати, усіх поцілуєш, тільки малих дітей не цілуй. Бо як поцілуєш дитину — мене забудеш.     От він зайшов у рідну хату, кинулися до нього батько з матір'ю, почав він їх обіймати, цілувати. Коли це бачить: у хаті колиска висить, а в ній дитина рученятами плеще.     — А то що ж таке? — питає Іван.     А батьки й кажуть:     — То в нас ще синок народився, поки ти в Змія був.     Зрадів Іваночко, кинувся братика обіймати, цілувати. Та як тільки поцілував — одразу й забув про дівчину-красуню, Змієву дочку.     Ото минає день за днем. Живе Іваночко мирно й щасливо. І надумали батько з матір'ю сина оженити. Висватали йому дівчину хорошу, почали до весілля готуватися.     Напередодні ввечері покликали вони на шишки молодиць. Прийшла з ними й дівчина Зміївна.     Почали шишки місити. А вона зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу — вони й стали живі!     Ходить голубка за голубом і говорить йому:     — А ти забув, як я за тебе луг корчувала і пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до Змія відніс?     А голуб каже:     — Забув, забув!     Голубка знов говорить:     — А ти забув, як я за тебе гору розкопала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки підпливали і щоб ти борошно продав на байдаки?     А голуб каже:     — Забув, забув!     Голубка знову до нього:     — А ти набув, як ми вдвох за золотим зайцем ходили? Ти й мене забув?     А голуб каже:     — Забув, забув!     Як почув оце Іваночко, так одразу й згадав про дівчину Зміївну і впізнав її. Кинувся він до неї, взяв за білі рученьки:     — Ось моя наречена!     Розповів він про все батькові-матері, а на другий день і весілля справили.    

deti.e-papa.com.ua

ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ - ЧАРІВНІ КАЗКИ - Українська література

Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею — Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:

— Нехай мені буде!

— Нехай мені! — каже Жайворонок.

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім Миша каже:

— Ну, я лучче перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зернину в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всіх звірів, — і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме літаючи бити звірів... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.

На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця, що підійметься, то й упаде на землю, — так звір і розірве. І цариця повоювала царя.

А один Орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець. Побачив, що він сидить на дереві, — як націлиться на нього. А той Орел так просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь утретє; Орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.

Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він її за рік із'їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила, заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв за рік. Там знову, — як полетів... Пролітав мало не цілий день, — увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити, — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:

— Більше пропало — нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, — то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче; вигодував мене, тепер сідай на мене.

— Що з того буде? — питається чоловік.

— Сідай! — каже йому.

Цей і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, — коли це Орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

— А що, як тобі здавалось? А він йому каже:

— Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:

— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:

— Сідай знов.

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль як скинув його з себе, — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, як тобі здавалось?

— Так, наче вже кістки мої розсипались, — відповідає чоловік.

Тоді Орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай.

Той сів. А він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, та тоді питається його:

— Як тобі здавалось, коли ти летів на землю?

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі, — відповідає той.

Тоді Орел йому каже:

— Отак само мені було, як ти втретє націлявсь. — А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять. Прилітають до його дядька. А він йому каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на очі

приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.

Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, — та ні чутки ні звістки.

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то я на очі приведу. Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже Орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

— Летімо далі! — каже йому Орел.

Летять та й летять, та й прилітають до його брата, і тут те саме говорив, що в його дядька, — таки не дали яйця-райця. Прилітають до його батька, а Орел йому каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш,що бачив і на очі приведу.

Увіходить він у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.

Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько Орлів каже йому:

— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде по дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.

Він іде та й іде, та так схотілось пити йому... Коли це знайшов криничку. Тільки-но став пити воду, та якось об цебрину й розбив яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; то що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться... Кричить бідолага: нічого сам не зробить! Коли це іде до нього Змія та й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей ізжену в те яйце-райце?

— А що тобі дати? — питається він. Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!

От вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав Змії!

Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, — забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От він і каже:

— Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде!

От він зараз і пішов до Змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Зроби мені троє діл, та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував і щоб там зорав і пшениці насіяв, вижав її, в скирти поклав і щоб таки в ту ніч з

тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, — каже він, — коли Змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч.

Вона його питається:

— А що ж там?

Він їй і розказав. Вона й каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

— Добре!— каже він.

Вона йому каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та понесеш їй паляницю.

От пішла до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить, — на тім місці ореться, пшениця сіється... — і до світанку спекла паляницю, дала йому: він приніс до Змії в хату і положив на столі.

Вона прокидається, — вийшла в двір та й дивиться на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, впоравсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!

Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав і щоб тудою Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне: так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що загадала?

— Загадала піймати золотого зайця, — відповідає він.

Тоді вона каже:

— Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити! Одначе ходім до тієї скелі.

Вона каже йому:

— Ти стань над норою, будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило?

— Ба ні, лізла гадюка, а я побоявся ЇЇ, щоб не вкусила, та й пустив,— відповідає він.

А вона йому каже:

— А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, — я ще піду; та як буде хто виходити й буде казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка.

— Чого ти, шину, тут шукаєш?

— Золотого зайця, — відповідає він. Вона йому каже:

— Де тут він ужавшя, тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:

— А що немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

— Ба ні, виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут

шукаю, а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема; то я й пустив.

Тоді вона каже:

— Чом ти не тримав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, — тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже їй:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

— Добре — йди! — каже вона.

Він пішов.

А Змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за ним. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це Змія зметикувала, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними; коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді вона каже:

— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питатися тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це Змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?

— Ба, йшли, — відповідає дід. Той питається:

— Давно ж вони йшли?

— Тоді, як оця пшениця сіялась, — відповідає дід. Змій каже:

— Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало. — Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає Змій додому. Змія його питається:

— А що не догнав? І нікого не зустрічав по дорозі?

А він каже:

— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.

Тоді Змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі!

Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!

Летить Змій. Коли ті чують, що летить він ізнов — аж земля реве, — так вона каже:

— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: бачив тоді, як оцей монастир будували.

Коли це летить Змій та й питає цього ченця:

— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка?

А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А Змій каже йому:

— їх учора не стало, а монастир уже годів сто, як його роблено.

Сказав це та й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує Змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона йому каже:

— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого.

Побігла. Ото так біжить... Коли ті чують — аж земля реве і аж гаряча стала. Дівчина тоді каже йому:

— Ей, отепер ми пропали: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Прибігає Змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пилами, /іа, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди — усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма привітався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Та ж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.

Ото побув півроку та задумав женитися. Йому нарадили одну Пірну дівку, щоб він її брав; а він за цю й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, — хоч її й ніхто не знав, що вона за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі! Голубка й почала говорити до Голуба:

— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов вона каже:

— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти промили на байдаки?

— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов Голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти за мене й забув?

Л Голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби робила, — та ту покинув, а з цією оженивсь. І тепер так живе добре.

ukrlit.net